Дуже люблю київський натовп; просто розкошую, купаючись у потоці перехожих…

Кві 1, 2008 by

Дуже люблю київський натовп; просто розкошую, купаючись у потоці перехожих…

Назва рубрики “Київський щоденник” виникла сама собою – здається, цього навіть ніхто не пропонував конкретно. Але як це часто буває в творчих колективах, ніяк не могли дійти згоди – що ж саме має тут бути? Хроніка подій, літературні есе? Окремі щоденні замальовки?Можливо, і те, і друге, і третє? І може наші вагання – це пояснення тому, що Київ – у кожного свій?

В Інеті ми натрапили на сайт Валерія ЛИСЕНКА „Погляди на Київ”. Погодивши з автором право зробити невеличку добірку з його життєписа, ми і започатковуємо нею цю рубрику.

Моє дитинство пройшло у центрi Києва, на другому поверсi будинку плебанії (дім для причту), що на задньому планi картини Шевченка. Пам’ятаю мальовничі руїни облаштування на подвір’ї, де мене фотографували у формі першокласника. Втiм, при мені це була звичайна “комуналка”, тобто гуртожиток, з великим дуже захаращеним спільним холлом. В школу я ходив, а часом і на санчатах катався, дивовижною Трьохсвятительською вуличкою. В моєму дитинстві вона спочатку начебто називалась вулицею Жертв революції. Пізніше, як підсміювалась мама,- коли додумались, хто такі справжні жертви революції,- перейменували на “Героїв революції”. Над Володимирською гіркою висився великий незграбний гуртожиток, який від перших пореволюційних років називався КУБУЧ: “комиссия по улучшению быта учащихся”.

Здавна я віддавав перевагу будням, коли метушня не відволікає від улюбленої роботи, не треба зайвого їсти й пити. А до свят ставився приблизно за кумедним японським приколом: Дід Мороз (придуманий дизайнерами Кока-Коли), розіп’ятий на хресті. Бували, звичайно, в моєму житті банальні новорічні застілля, веселі компанії. Але запам’ятовуються не вони, а всяка екзотика.
Так, в останні дні 1999 року мене запросили виступити в прямому ефірі київського міського та ще й ІІІ-го каналу українського радіо з коментарем щодо грізно наступаючої “комп’ютерної проблеми 2000”. Заспокоював публіку як умів, прямо в студії відкрив шампанське, пригощав персонал мандаринками, кричав у мікрофон: “З Новим роком, Україно!”. Хто тоді міг подумати, що найзначнішим наслідком настання 2000-го року стане призначення (ну не обрання же?) президентом у сусідів якогось Рас…? За…? Ніяк не згадаю – дуже типове для них прізвище!
Особисто для мене прикол був у тому, що все це пережив дико хворий на грип, ледве таскаючи ноги. Так що новорічну північ зустрів самотньо, споглядаючи гірку ліків на тумбочці при узголів’ї. І нічого так, сподобалось: мирно, без зайвих напрягів.

Зате через рік, 31 грудня 2000, друзі-туристи несподівано висмикнули мене в Конча-Заспівський ліс, начепили червоні ковпак і балахон, вимастили губною помадою, втовкмачили сценарій. Десь о другій годині ночі ми відійшли від вогнища перепочити над лісовим озером, і побачили вдалині фейєрверк над Києвом – як завжди, це було казково! Ранок був тихим і дуже щасливим.
Щось подібне я пережив наприкінці 1975 року, коли ми всю новорічну ніч танцювали на дачі біля гирла Десни, звідки Київ було видно як на долоні. За музику нам правив довоєнний пружинний патефон з купою довоєнних же платівок, і транзистор, з якого всю ніч на різних хвилях линув голос Апли Пугачової – саме тоді на весь світ прогримів її “Арлекіно” (давно пора перейменувати київську вулицю Пугачова на вулицю Алли Пугачової, хоч я останню трохи недолюблюю)!

Валерій ЛИСЕНКО, “Погляд на Київ”

Від редакції.
На цьому місці ми і вирішили цього разу поставити крапку. Але запрошуємо і автора цих рядків, і інших відвідувачів сайту взяти участь у створенні нашого Київського щоденника. Чекаємо!

Related Posts

Tags

Share This

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *